Осівці: МУЛЯРЧУК Леся. БАНДЕРІВЦІ

Село Осівці Бучацького району Тернопільської області

БАНДЕРІВЦІ

(поема)

І. Зустріч

Ласкавий ранок струшував росу,
А соловейко на калині заливався,
Стрічав піснями молоду весну.
Над Стрипою легкий туман здіймався.
Стежина, ледь помітна поміж трав,
Вела у ліс кудись понад рікою.
А незнайомий перехожий став,
Задумався він думкою сумною.
Дивився він кудись у далечінь,
Літа-літа у нього за плечима.
Старенький, сивий. наче батько мій,
Із ясними і синіми очима.
Котилася непрохана сльоза,
Ятрилась в серці незагойна рана.
— Пробачте, — підійшла до нього я. —
Ви хворі, мабуть, може, вам погано?
— Ні, доню, — мов прокинувся старий. —
Спасибі щиро за твою увагу.
Це спогади, це мій душевний біль,
Минуле пригадалося одразу,
Як тільки повернувся я сюди
За стільки часу, стільки довгих літ.
Тут залишились і мої сліди...
— Будь ласка, — попросила, — розкажіть.
Старий всміхнувся — подивився щиро.
— Було давно, але я розкажу.
Цей ліс, село, гора і ця долина
Ще пам’ятають воїнів ОУН,
Бандерівців, що за свій край повстали
І в землю цю навіки полягли,
Щоб Україна самостійна стала.
В живих лишився тільки я один...
Послухай...

ІІ. Птахи відлітають на світанні

Ніч одягнула зоряне намисто,
Липнева, тепла українська ніч.
Три вершники неслися полем чистим.
Ліс швейківський згубився вдалині.
Дорога повернула у долину,
Вів на Осівці яром битий шлях.
Шуміли сосни в лісі понад ними,
Гасились зорі в темних небесах.
Ось стежка непомітна над горою.
Спинились. Уперед пішов один,
Позаду залишились ігші двоє,
Вартуючи заморених коней.
Йшов мовчки, довго вслухався у тишу.
Над лісом пролунав совиний крик.
І зовсім поруч, кроків два не більше,
Озвався тричі яструб і затих.
Дві постаті із лісу появились
Йому назустріч. Вимовив слова:
— Іще не вмерла мати Україна.
У відповідь почув: «Завжди жива».
Був потиск рук і радісні вітання.
— Ждем, друже Сокіл, ми давно на вас.
— Я радий, друже Соловій і Яструб,
Пішли скоріше, бо вже пізній час.
Минули яр. А Соловій спинився,
Оглянувся і вмить завмер.
Жіноча постать промайнула в лісі
Й сховалася, мов привид, між дерев.
Що за мара? Чи, може, це здалося?
Вдивлявся довго в почорнілий ліс.
Сказав вартовим пильнувати добре.
Щоб хтось лихий на хлопців не доніс.

* * *

Ліхтар світився тьмяно у кімнаті.
Вікно. закрите. Карта на столі.
Вдивлялись троє у папір прим’ятий,
Вивчаючи всі записи на нім.
— Ось тут криївки, там зробили схрони.
Є автомати, кулемет, їда —
Промовив старший — сивина на скронях
І сум в розумних вдумливих очах.
— Все добре, друже Грім, — озвався Сокіл, —
Ось вам від проводу новий наказ.
Подав пакет, печатки сургучеві.
— І ще багато маю на словах.
— Найперше, провід висловив подяку
Повстанцям всім за працю їх.
За зброю, що під кулями збирали
І доставляли у голгоцький ліс.
І співчуття Петровій всій родині,
Що німці прив’язали до коня,
Пустили вскач. Він як герой загинув
За те, що зброю з фронту поставляв.
А зараз інший ворог перед нами,
Іще сильніший, ще лютіший звір.
Потрібні пильність, відданість, відвага,
Щоб вистояти нам у боротьбі.
Є відомості — з фронту йдуть частини,
Щоб придушити визвольний наш рух.
Задіють СМЕРШ і кагебістські сили,
Не зможем протистояти їм тут.
Всі сотні, що під проводом Бандери,
Ідуть на захід дальше у ліси.
Залишиться на місці сотня Сивого
Та зв’язкові Калина і Василь.
Це наша доля — боротьба до смерті,
Але потрбні, хлопці, ви живі.
Як викриють — старайтеся не вмерти,
Відходьте у криївки і ліси.
Запам’ятайте: «Птахи вилітають на світанні»,
Відповідь:»Гнізда залишають восени».
Прощавайте. «Слава Україні».
І пішов у ніч їх провідник.
Знову коні понеслися полем.
Ніч гасила зорі, мов свічки.
Хтось доніс. Солдати на околиці
Їх шукали, але не знайшли.
Тяглися дні радянської неволі.
Міліція, солдати, КДБ.
Облави, допит, засідки щоночі.
Зависла смерть дамокловим мечем.
Ще тепла осінь. На Горі весілля.
Застілля бідне, повоєнний час.
Вбігають діти, радісні, веселі.
— Йдуть хлопці з лісу, молоді, до вас.
Обійми, радість, щирі побажання.
Співали хлопці краще за усіх.
З дівчатами своїми танцювали.
Старий скрипаль лиш вигравав для них.
А Соловій шептав в кутку Ганнусі.
І дівчина всміхалася йому.
Та раптом погляд гострий і колючий
Відчув на собі й мовчки повернувсь.
Мов дві стріли вп’ялися йому в душу,
З-під чорних брів зло блиснули вогні.
Сховалась поміж люду, зникла зовсім.
Та хлопець здогадався, зрозумів.
Пора іти. Узяли автомати.
Прощались рідні, друзі, як завжди.
На вулиці з’явилися солдати,
Під пострілами хлопців відійшли.
Розбіглись люди. Пусто й тихо в хаті,
Порожні лави. зникли й молоді.
Старий скрипаль в кутку струну поправив
І сумно так загрва на самоті.
Йшов Соловій осіннім світлим лісом,
Багряне листя падало до ніг.
Хоч серце гріла посмішка Ганнусі,
Але чомусь ввижались очі злі.

* * *

Облави за облавами тривали.
Загинув Грім. якраз біля ріки.
Йшли із завдання — в них впритул стріляли,
Притиснувши до самої ріки.
Вертавсь Степан додому на Свят-вечір.
Тут засідка, круг нього вороги.
Застрілився, щоб не продати інших.
Його на возі у село везли.
Дивились люди і не впізнавали.
Дивився батько, але промовчав.
Блідий, як смерть, де тільки сили взялось,
Єдиний син його вже покидав.
А вдома плакав, як мала дитина,
І ворогів із горя проклинав.
Бо він ростив, він мав одного сина,
Свою кровинку на загибель дав.

* * *

Із кожним днем ставало їх все менше.
Ховались по криївках. До сестри
Прийшов до хати Соловій під вечір,
Та раптом стук у двері. — Відчини.
Піднявся хлопець по драбині вгору.
Зайшла вона — холодні очі, злі.
— Провідати прийшла тебе, Варварцю,
Й лукаво посміхнулася сестрі.
За словом слово, змушена розмова.
— А де твій брат? Чи, може, вдома він?
— Давно не було. Вибач, я втомилась.
Іди, бо вже пора лягать мені.
Як тільки двері хати зачинились,
«Тікай, мій брате, — мовила сестра.
— Це смерть, мабуть, із самої могили
До тебе добирається страшна.
Пішов у ніч. Криївка майже поруч.
Ще крок, та постріл пролунав в імлі.
Гаряча кров текла з грудей червона.
Та вже не бачив Соловій її.
— Прощай, кохана... Він упав на землю.
В ромашки білі серед буйних трав.
За волю, за Вкраїну, за кохану
Останній із героїв помирав.

* * *

Та хто це полем йде, стає, лягає?
Багряна квітка на правій руці?
Пекуче сонце палить губи спраглі.
Бліде обличчя, наче на мерці.
Вже видно ліс, але не сила встати.
Закрив повіки, мабіть, не дійти,
Та раптом яструб, брат крилатий,
Змахнув над ним могутніми крильми.
— Мій брате, друже яструбе єдиний,
Дай сили встати знову і піти.
Озвався яструб, його крик пташиний
Несло відлуння лісом до людей.
І вже назустріч коні бистрі скачуть.
— Тримайся, друже Яструб, поруч ми.
— Прощай і брат його небесний
Змахнув над ними дужими крильми.

ІІІ. Епілог

Він лиш один залишився живий.
Роки-роки у нього за плечима.
Старий і сивий, наче батько мій,
Із ясними і синіми очима.
Роки-роки. Пливе невпинно час
І нам його назад не повернути,
Та пам’ять буде жити поміж нас.
Не маєм права ми про них забути.
Бандерівці — для нас святі слова,
Бандерівці — ми їхні внуки й діти.
І «Слава Україні!» — теж жива.
«Героям слава!» буде завжди жити!

Леся МУЛЯРЧУК.

Джерело:
г. «Нова доба», №18() від 04 травня 2002 року.

[Інф.: 2007. Оновл.: 01.08.2012]