ІВАСІВ Роман. ДОЧКА СИНІХ ГІР (оповідання з історії Язловця ХVIII ст.)

Село Язловець Бучацького району



Літературні твори про Язловець



Роман ІВАСІВ

ДОЧКА СИНІХ ГІР

Волинь сміється, сміються гори,
Бо па Поділлі палають двори
Й палаци панські. Б’ють дзвони гулко:
«Ловіть палійку! Ловіть гуцулку!»
Степан Пушик.

Усе спало. Дрімала навіть ніч. Тільки невтомний Вільховсць стиха шептав молитву вічності, ліниво котив свої води між крутими берегами глибокого яру, на стрімких схилах якого гордо стояли старезні дерева, наче вірна його сторожа. Стояли велично, дружно обнявшися безлистими вітами-руками, злегка похитувалися на вітрі.

А на високій горі-кручі, що грізно височіла над Вільхівцем, гордо бовванів у густому осінньому тумані язловецький замок — оплот й опора пихи та сваволі бундючних панів Язловецьких, Бучацьких, Калиновських та Конецпольських. Він захистив їх навіть перед могутніми полками великого Богдана й покорився лише турецькому паші, який на крутому березі тихого Вільхівця був встановив західні кордони своєї величної Османської імперії. Але тепер і замок спав, окутаний чорним мороком глибокої ночі.

І раптом... густий бас церковного дзвону, що бив серцем в одну крису на сполох, сколихнув чорну тишу осінньої ночі. Наче луною йому відгукнувся дзвін вірменської церкви, а далі вдарили тривогу й на вежі польського костьолу.

Тривожний передзвін гулко пролунав над сонним містечком, врізався в густий туман, що м'яко пеленав мерзлу землю, та полинув над чорним маревом грізного замку, над убогими оселями міщан, ремісників, селян і поніс у їхні втомлені серця тривогу й неспокій. Заспані люди прокидалися зо сну, підбігали до вікон, обличчям тулилися до холодних шибок: дивилися в пітьму ночі, яку роздирала вогняна заграва пожежі. Та переконавшися, що знову горить панський двір, а не людська оселя, лягали в свої постелі. Не бігли на сполох, не спішили гасити пожежу. Бо горіло панське, а не людське. А його не шкода!

Тільки на язловецькому замку, що грізно чорнів у тумані на високій горі, заметушилися пани. Тут зразу яскравими вогнями спалахнули вікна. На подвір'я, освічене червоними язиками смолоскипів, висипалися люди: пани, лакеї, слуги, рейтари та гайдуки. Метушилися, бігали, кричали, виводили коней, сідлали - спішили ловити Ганку Гуцулку — палійку, що вже не перший раз пускала червоних півнів над панськими фільварками та дворами.

А дзвони лементували, били на сполох, ґвалтували й долинули до Маріїної хати та розбудили її зо сну. Притьмом схопилася з постелі та підбігша до вікна: знову багряна заграва кривавила обрій неба, знову пожежа.

— Ей, Миколо, Миколо, вставай! — почала будити чоловіка. — Знову Ганка Гуцулка пустила червоного півня над панським двором. Цим разом, мабуть, палає фільварок дідичів Блажевських у Новосілці.

— Ну, й що? — спокійно відповів Микола, протираючи заспані очі. — Хай горить! Горить же не людське, а панське, а його не жаль. Палає людська кривда, людська кривавиця, — і замовк, замислився та по хвилі урочисто повів, наче молитву: — Хоч знайшлася одна праведна християнська душа, тота Ганка Гуцулка, що мстить панам за нашу кривду, за наше горе, за панські канчуки й знущання. О, якби більше таких, як Ганка! Може тоді б...? — і не закінчив думки, бо й сам не зміг ще уявити собі ясно того, то було б тоді. Проте одне він уже чітко зрозумів, що не можна далі терпіти панам, не можна мовчки покірно гнути спини під панськими й гайдуцькими нагайками. Треба боротися! Але як? Чи так, як Ганка, чи може... І так до ранку не заснув кріпак Микола: все думав про те, що за волю слід боротися, тільки ще не знав, яким способом. Як? Чи так, як Ганка, чи може... так, як боролися в далеких Карпатах опришки, про котрих не раз розповідала Ганка по селах...

* * *

Був ранок у листопаді 1754 року. Осінній, студений, буремний. Небо затяглося темними попелястими хмарами, в яких безслідно потонуло ранкове сонце. Дужий вітер рвав сірі хмари, шматував їх, хотів пробитися до сонця й знова засвітити його над землею, та не зміг. Знесилений, він сердився, стогнав, ревів лютим звіром хижо чіплявся безлистих дерев, гнув додолу їхні крони. Та дерева мужньо стояли в двобою зі стихією, наче велетні-богатирі, й на високій замковій горі, й на крутих берегах мовчазного Вільхівця, й на ринковій площі біля язловецької ратуші.

А в ратуші йшов суд. Судили Ганку Гуцулку, судили пани комісари за те, що не раз пускала червоних півнів над панськими маєтками. Палали двори, палаци, фільварки — кривавили небо червоні заграви. З тривогою в серці засинали бундючні пани. Страх перед пімстою, наче власна тінь, скрізь ходив за ними: й по розкішних покоях, і по верандах палаців, по парках, таївся у кожному темному куточку. Ба, добирався, навіть, за грубезні мури замків-твердинь. І задрижали пихаті пани перед рукою кари народної месниці.

Та Ганку-палійку підступно спіймали панські посіпаки-гайдуки та привели її на замок. Ця звістка ластівкою облетіла подільські села та гіркою сльозою обпекла не одне обличчя злидаря-кріпака. І сьогодні з усіх кінців поплив народ рікою в Язловець до ратуші на суд, щоб глянути на Ганку Гуцулку, свою заступницю й рятівницю.

Мерзлими дорогами гучно покотилися сюди й панські ридвани, карети, щоб востаннє злісно поглумитися над своєю жертвою.

... Ганка стояла посеред понурого довгого залу при охороні двох рейтарів перед високим та довгим столом, за яким сиділи судді-комісари.

Стояла струнка, висока, наче смерічка на гірській скелі, гордо підняла голову з каштановою косою та дивилася у високе вузьке вікно з маленькими шибками, в якому сірів шматок неба, окутий у свинцеві рамки, й думала про Чорногору, Прут, Черемош, полинула туди, де гори сині...

А суд ішов: допитували її, грозили, лаяли, кричали, допитували свідків — панських посіпак. Обличчя суддів багровіли з люті. Та їй не страшно: її вже тут немає. Вона вже там... далеко в Карпатах дикою сарною стрибає крутим плаєм, стоїть на скелі над грізним проваллям та слухає одвічну пісню гомінкого потока. Вона вже там при ватрі в полонині знову з ним...

Та суд ішов. І врешті зачитали. Читали довго, нудно, наводили якісь там параграфи. І раптом громом: "... Через те, що вона не раз, а декілька разів палила панські двори, заслуговує смерті!"

— ...Заслуговує смерті, — наче прокидаючись зо сну за суддею повторила Ганка-Анничка.

— Заслуговує смерті!... Заслуговує смерті! — гомінкою луною покотилося по залі, сколихнуло юрбу простолюддя, що стояло ззаду за панами. Не одного злидаря до болю стиснуло за серце та видусило гірку сльозу, що вогнем обпекла зорані борознами, наче нива, мужицькі обличчя. Бо хто ж тепер заступиться за них, коли не стане Ганки?!

Тільки в передніх рядах залу, де сиділи пани, пронісся гомін схвалення й тріумфу: врешті знову запанують блаженство та спокій у їхніх затишних палацах і дворах.

* * *

У глибокому льоху язловецького замку було вже зовсім поночі, хоча надворі сіріпо ще надвечір'я передостаннього дня листопада. Тільки вузенька смужка блідого світла проривалася крізь заґратоване віконце біля самого склепіння й несміливо освічувала шматок сірої стелі, що грізно висіла над головою. А внизу панували темрява, тиша та холод.

Анничка сиділа в темному куточку льоху на оберемку соломи, що різала ніздрі гострим запахом плісні й гнилі. Не думала про завтрашній день... день останній. А полинула горлицею в далекі сині гори, де шумлять смереки, сосни, ялиці, де дзвінко гомонять бистрі потоки, де на високій полонині тужить трембіта.

Та її задуму-сон і ту глуху могильну тишу підземелля перервав злісний скрегіт старого замка у важких, окутих залізом дверях, які, відчиняючися, болісно заскавуліли. На порозі з'явився охоронець-рейтар з підсвічником у руці, освічуючи дорогу священикові, який обережно ступав за ним по крутих сходах льоху. Анничка здригнулася, наче прокидаючись з глибокого сну, та встала зі своєї лежанки.

Рейтар поклав підсвічник на стару бочку, що стояла в кутку, та на знак священика вийшов з льоху. Душпастир хвилину звикав до темряви, очима шукав Анничку та, коли помітив її струнку постать, що тінню чорніла в кутку, підійшов до неї, підняв хрест над її головою, поблагословив та урочисто промовив:

— Я прийшов, доню, щоб висповідати тебе й очистити твою грішну душу перед тим, заки ти станеш перед судом Всевишнього. Чи готова ти прийняти тайну святої сповіді й покаятися в своїх гріхах?

Анничка мовчала, тільки повільно підняла голову й пильно глянула священикові у вічі. Дивилася спокійно, гордо, наче не приречена на смерть, а переможець.

— Ні, преподобний отче! — врешті твердо промовила. — Я сповідатися не буду і й каятися не буду, бо немає в мене гріхів.

— Як то немає гріхів? — здивовано проронив священик. — А спалені панські двори, фільварки, палаци? Хіба це не твої гріхи? Ти ж сама на суді призналася у всьому.

— І сьогодні я не заперечую цього. Так, я палила панські садиби, панські двори, я тішилася, раділа, сміялася, коли вогняні язики пожирали їх та перетворювали все в дим і попіл. Але це не гріхи, отче, а кара, пімста жорстоким панам за людську кривду, - й очі її вже горіли вогнями, наче відлуння далеких пожеж.

— Схаменися, доню, що ти говориш. Не гніви Бога! — промовив розгублено священик, бо не сподівався, що в цій тендітній жіночій постаті живе така сильна віра в справедливість своїх вчинків.

А Анничка, наче не чула його докорів, далі палко вела свою мову:

— Я карала панів, мстила їм за людську кривду, за людські сльози, за панські канчуки, що до крові пороли мужицькі спини, за збезчещених дівчат, за люту смерть волелюбних опришків, яких пани четвертували! А ви, отче, говорите "гріхи", — і замовкла. Її пишні дівочі груди високо піднімалися від хвилювання й збудження, а очі горіли вогнями, наче хотіли запалити весь світ.

Священик уже з подивом дивився на цю небуденну й величну жінку, втративши всяку надію намовити її до сповіді. "Та й, взагалі, чи слід?" — засумнівався він, думаючи про те, що говорила вона, бо сам жив серед народу, серед його горя та злиднів і добре знав його долю. "Що ж тут скажеш, чим заперечиш правду, яку говорила ця жінка?"

Понура мовчанка, що запанувала в підземеллі, тривала довго й нестерпно, врешті обірвав її священик:

— Може, в тебе є якесь прохання? Скажи! Може, сповістити твоїх рідних про твою долю?

в мене отче, нікого рідного на світі. Я сирота. Був милий, вільний беркут у Чорногорі та пани його спіймали, четвертували, тіло розкидали шматками по світу людям на пострах, крукам на жир, — і, помовчавши хвилину додала в тузі: — Хіба що попросіть сторожу, щоб принесли мою гуцульську одежу, яку забрали в мене. Якось не хочеться йти на другий світ в оцьому осоружному панському лахмітті, в якому я була змушена скриватися.

- Добре! Я виповню твою волю, - відповів священик, підняв руку з хрестом над її головою, перехрестив та повільно подався до дверей.

І знову злісно загарчав старий замок у старезних дверях. І знову тиша, морок, холод.

Анничка ще довго стояла в кутку льоху. Стояла й думала про своє страдницьке життя повне лиха й горя і таке убоге на хвилини щастя та радості. Голова тріскалася від болю, горіла, пашіла, в скронях стукало молотком, їй не страшно було завтрашнього дня, коли востаннє зустрічатиме ранкове сонце, але вмирати в свою весну таки не хотілося. Бо ще так мало добра зробила людям за свій короткий вік, ще стільки панів залишилося непокараними.

Знесилена, розбита, наче глек, Анничка підійшла до своєї лежанки та скошена повалилася на неї.

...І знову була там... на високій Чорногорі. Сиділа біля вечірньої ватри, що стиха потріскувала, розсипаючи кругом снопи яскравих іскринок. Сиділа. Ждала. І він прийшов. Стрункий, високий леґінь-красень. Сиділи довго-довго, цілу вічність. Вона тулилася до його широких грудей, пестила, цілувала, гралася чорними кучерями, що непокірно вилазили з-під пишної крисані.

А потім він брав із тайстри свою сопілку-денцівку і грав. Чарівні звуки линули у вечірні сутінки, котилися по гірських хребтах, кичерах, ярах, проваллях, спускалися до дзвінких потоків і знову піднімалися вгору до самого неба, як підпирали сині гори, що тонули в сизому серпанку вечірнього туману. Його пісня ніжно бриніла на найтонших струнах її дівочого серця. А серце любило, палало, горіло тими вогнями, які люди назвали коханням. Вже ніч покорила день, а він усе грав і грав.

Так було кожного вечора, коли Анничка приходила із долів сюди на полонину, де табором жили опришки, де зустрічалася із ним. Приходила тайком, криючися від злих очей, глибоко в душі ховала свою тайну. Та злі люди їх підстерегли. Навели смоляків. І ... сталось те, чого вже не вернути.

* * *

Так у безсонні прокотилася довга ніч. Та й як було спати, коли вона була остання... Ще на світ не благословилося, як Анничка встала зі своєї лежанки, підійшла до коновки з водою, помилася та заходилася чесати свою довгу косу, вже густо мережану сріблом сивини. Коси не заплітала, як це робила кожного ранку, а так розкинула волосся розпущене повіслом на спину, як це роблять звичайно дівчата у велику п'ятницю перед Великоднем. "Так, мабуть, годиться", — подумала й почала переодягатися. Скинула із себе панську одежу, одягла довгу білу сорочку із згрібного полотна, вишивану на грудях і на рукавах, прищепила виткану різними узорами запаску-фоту, наділа білий гуцульський киптар, мережаний різнокольоровим сап'яном та китицями волічки, на ноги взула жовті морщені постоли, а на шию почепила дороге намисто червоних коралів.

А надворі вже дніло. Сонце запалило небосхили на сході, несміливо визирнуло на землю та повільно викотилося на небо, починаючи свою звичну денну мандрівку. А небо було чисте, прозоре, глибоке, наче море, і якесь не буденно синє й урочисте в цю пору року.

Прокинувся зо сну й понурий замок. Заметушилися лакеї, слуги, забігали гайдуки. На замкове подвір'я почали сходитися люди: міщани, ремісники, купці, шинкарі з містечка. Йшли й селяни з навколишніх сіл, яких пани наказали зігнати, щоб бачили, як каратимуть бешкетницю Ганку, щоб не захотілося більше нікому піти її слідами. Йшли зморені, похнюплені, сумні, з великим болем у серці. Бо хто ж тепер заступиться за них, коли не стане Ганки?!

Коли подвір'я заповнила мовчазна товпа простолюддя, що покірно ждала в німому оціпенінні чергового злочину свавільних панів, на споруджений нашвидкоруч дерев'який поміст з замкових покоїв висипалася галаслива товпа пихатого панства, розодіта, як на велике свято, в дорогих кунтушах, підбитих соболями й куницями.

На місці страти був уже й майстер смерті, кат Мартин зі своїм помічником, яких язловецький уряд виписав у Бучачі, заплативши 102 злотих за дозвіл бучацькому міському урядові. Самому Мартину за стяття голови приреченої обіцяно заплатити три дукати й битий таляр та дати дві кварти горілки перед роботою та кварту - після екзекуції.

Пани вигідно розмістилися на помості й господар замку пан Збишек Язловецький дав знак молодому поручникові, що пора вже починати. Два рейтари метнулися за Анничкою в підземелля.

У чорному прямокутнику дверей льоху з'явилася струнка дівоча постать. Анничка на хвилину пристанула на порозі, долонею прикрила очі, які вразило яскраве сонячне світло, та, звикнувши до нього, повільно подалася до помосту, біля якого стояв великий камінь страти з видовбаним лотком для голови та рівчаком для крові. За кілька кроків до каменя зупинилася. Байдужим поглядом ковзнула по помості, де стояли пани, глянула на співчутливу юрбу простолюддя та звернула погляд на небо, на сонце. Стояла велична й горда, як статуя. В очах не було страху, тільки спокій і віра. Уся її струнка постать у кольоровому гуцульському вбранні з розсипаним по спині каштановим волоссям з червоним намистом коралів на білій шиї так і струменіла красою й вразила та збентежила всіх. Сколихнулася й загомоніла співчутлива юрба в сіряках, замовкли на мить галасливі пани на помості. Бо не впізнали в сьогоднішній красуні-гуцулці вчорашню жінку на суді.

Молодий поручник, що з охороною стояв біля Аннички й теж розгублено дивився на неї, врешті підійшов до приреченої і якось несміливо спитав, яке її останнє бажання.

— Не зав'язуйте мені очей: я звикла дивитися смерті у вічі! — спокійно, але твердо відповіла Анничка та подалася до великого каменя під замковою стіною, де стояв кат...

* * *

Над Язловцем стояла ніч. Глибока. Чорна. І хоч було вже далеко за північ, та ні Микола, ні Марія не могли заснути після того, що бачили сьогодні на замку. Лежали в постелі, мовчали, слухали вітру, що сердито завивав надворі голодними вовками, та думали про одне і те ж: як мужньо вмирала сьогодні ця відважна жінка, гуцулка з далеких Карпат. Не впала перед панами на коліна, не просила помилування, пощади, як хотілося панам, а з відкритими очима прийняла смерть з рук ката.

— Значить Ганка знайшла правду, бо тільки за неї можна так вмирати. За Правду! — вже вголос подумав Микола.

Та несподівано важкі думи Миколи перервав приглушений бурею звук церковного дзвону, що бив на сполох.

— Що це, Маріє? Невже ж знову пожежа, невже ж знову горить? — здивувався Микола та швидко зіскочив з постелі й підбіг до вікна. На заході вогненною загравою багровіла темінь неба: сьогодні палав двір панів Куратовських.

— Маріє, глянь: знову горить панський двір! — радісно вигукнув Микола. Ганка не вмерла, вона далі карає проклятих панів. Вона безсмертна.

Сьогодні Микола не відходив від вікна, поки не потемніло небо, і сьогодні він уже твердо розумів, що за волю треба боротися. І лише, коли треті півні будили день, Микола ліг та заснув твердим сном праведника.

* * *

...Із Чорного лісу виїхав загін вершників, їхали мовчки, обережно, придержуючи руками зброю, щоб не бряжчала. Попереду на баскому вороному — Микола. Він вів свій загін месників, таких, як він, годованих панською кривдою й канчуками, до язловецького замку, щоб розправитися з ненависним і жорстоким паном Збишеком Язловецьким і помститися за смерть Ганки. Замок був сильно укріплений і неприступний для такого невеликого загону, як їхній. Але месники заздалегідь домовилися із замковою прислугою, що ті тайком відкриють їм ворота, коли вельмишановні пани потонуть у солодкому сні.

Ось на обрії вже замайоріла висока гора, забовванів чорний силует грізного замку з гостроверхими вежами. Месники зупинилися в густому чагарнику на березі Вільхівця, залишили тут своїх коней та пішком почали пробиратися до замку.

Зловісне "пугу-пугу" прорізало ніч, і через хвилину глухо заскрипіли замкові ворота. Месники через мить були на подвір'ї і, зненацька наскочивши на сонних рейтарів, швидко й без шуму розправилися з ними, а хто не чинив опору, то тільки зв'язали.

Й от вони вже в панських покоях. Горять смолоскипи в руках месників, пищать, наче руді миші, пані й паненята, а пан Збишек, пан гордий, хижий і пихатий стоїть перед Миколою на колінах, бридким гадом повзе по доліоці, благає, молить пощади, обнімає, цілує мужицькі чоботи Миколи, змазані дьогтем, обіцяє озолотити, дати, навіть волю.

— О, пізно, пане, пізно! — вже вголос крізь сон вигукнув Микола та прокинувся, збуджений власним голосом, що владно пролунав у кріпацькій хаті.

* * *

Минали дні й ночі, тижні, місяці, роки, а панські палаци, двори, фільварки далі яскравими смолоскипами освічували темні кріпацькі ночі. А по подільських селах гомоніли, що Ганка не вмерла: вона безсмертна й далі карає жорстоких панів.

Були навіть такі, що на власні очі бачили її то в Золотому Потоці, то в Бучачі на ярмарку, то над Дністром у Зеленому Усті...

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
Роман Григорович Івасів родом з Івано-Франківщини. У 1945-1946 роках навчався у Бучацькій середній школі № 1. Потім були філологічний факультет Львівського державного університету, понад три десятиліття роботи на освітянській ниві, в Інституті археографії НАН України. Роман Григорович захоплюється літературною творчістю, перекладає з польської. Основою для написання новели "Дочка синіх гір" автору послужила розповідь про фактичні події, що відбувалися в Язловці в 1754 р. Вона вміщена в язловецьких міських актах, що зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Джерело:
г. «Нова доба», №21(77530) від 30 травня 1997 року.

[Інф.: 06.09.2008. Оновл.: 17.08.2012]