ТИМЧІЙ Василь. СИН УКРАЇНИ

ПЕТРИШИН Григорій Прокопович
священик, протоієрей, літератор
(12.06.1934, с. Голгоча, нині Підгаєцького району — 25.10.1998, с. Швейків Монастириського району)

СИН УКРАЇНИ

Присвячую річниці відходу у вічність
отця Григорія Петришина.

Спішив ти із Заставців
Під пісок сосновий, лісок Голгочанський.
І не по дорозі, не в полі ти впав,
А впав недалеко від могили героям,
Де люд наш на тебе чекав.
Ти впав, не дійшовши декілька кроків...
Бо... «Далі — ні кроку», — Всевишній сказав. —
На місце призначене ти вже прийшов».
Зітхнувши до Бога, ти впав.
Медсестри підбігли, Марія й Оксана.
Щоб поміч надати.
Народ з молитвами до тебе ішов.
Гірко заридала сестра твоя Ганя,
Сказала: «Не мучте і не рятуйте.
Бо він вже у вічність відходить від нас».
І в мить цю величну, секунду останню,
Коли ти з Всевишнім душу єднав,
То хрест символічний отцю Анатолію
3 рук на землю упав.
          Це є епопея, століттям нам дана —
          Про віру в безсмертя,
          Про те, як велично ти в вічність ішов.
Узявши на руки, як отамана, несли до Голгоч.
Вже по дорозі ти, очі відкривши
(Я свідком є цього),
Поглядом своїм натхненно сказав:
Докінчуйте справу, справу духовну,
Яку я почав.
І закрив ти очі свої невмирущі
На віки вічні.
Сонце на хвилину сховалось за хмари.
Народ молитвами тебе проводжав.
В тиші скорботній лісок Голгочанський,
Тебе величаючи, тихесеньким шумом усім нагадав:
Ти — невмирущий повстанець без зброї,
Життям і словом Божим
Усім нам, живим, це доказав.
З Швейкова додому на руках несли
Тебе в домовині отці і декани,
Тисячі людей тебе проводжали.
Вже за Швейковим, якраз навпроти лісу,
Захмарилось в небі і ліс застогнав,
Мов відлунням повстанців, що в лісі, в могилі.
Усіх 48, їх там 48. Жовтий лист нагадав,
Що несуть у вічність того,
Що кожного року в цю осінню пору
На могилі героїв читав панахиду
І більше не буде вже їх споминать.
Котився гомін луною лісами —
Ген-ген до Карпат, по Чорному морю,
Звернувши на Київ, на сумний Чорнобиль...
І повернувся до нас, у рідні Голгочі.
Стогоном відлуння. Вкраїнські прапори,
Схилившись в скорботі, шелестом полотна,
Чорними стрічками ще раз нагадали,
Стогоном відлуння, вкраїнські прапори,
Схилившись в скорботі, шелестом полотна,
Чорними стрічками ще раз нагадали,
Що ти достойно на світі прожив,
На руках пронесли до церкви в Голгочі,
Де тебе хрестили, де Бога пізнав,
Де не раз духовну проповідь казав.
Дзвони голгочанські сумно вигравали,
На всю Україну вони сповіщали:
Бам-бам-бам-бам, белень-бов,
Син України у вічність пішов.
Після похорону, йдучи додому,
Хто — у думці,
Хто — вголос казав:
«Натхнення духовне ти усім нам дав».
А в свята Різдвяні
З Швейкова, Заставців, з усіх околиць
Приїжджають люди на твою могилу,
Запалюють свічки.
А у Великодні
Тобі покладають зелені вінки.
Шепчуть і співають Божі молитви.
А вітер тихенький на деревах високих
Тут, на кладовищі,
Тайну божественну,
Людством незбагненну,
Шепоче,
          співає,
          шумить,
          виграє.

Василь ТИМЧІЙ.
учитель Білокриницької школи Підгаєцького району.

Джерело:
г. «Вільне життя», №112(13868) від 23 жовтня 1999 року.

[Інф.: 17.09.2013. Оновл.: 17.09.2013]