ПАВЛИЧКО Дмитро. У ЗБАРАЖІ

Місто Збараж Тернопільської області

У ЗБАРАЖІ

У Збаражі, коло Франка Івана,
В юрбі народу я стояв колись.
Шуміла в небі синьо-жовта фана,
І Богом зайнята світилась вись.

Народ про землю говорив. Селяни, —
Скажіть, скажіть, — питалися мене, —
Коли колгоспу клятого не стане,
Хто виоре, засіє і зіжне?

А я в небесній золотій блакиті
Побачив замок Збаражський*. Стоїть.
А біля замку запорожці вбиті
Лежать, як хмари бойових століть.

Лежать у білих сорочках. До бою
Ішли, немов до праці косарі.
І біля них я бачив їхню зброю,
Не заржавілу, сяючу вгорі.

І я сказав скорботному Франкові:
«Учителю, мене проймає жах,
Я бачу вбитих і потоки крові
Над Збаражем, у синіх небесах.

Тепер, коли рвемося на свободу,
Зриваєм з себе ретязі Москви,
Що каже нам ця пам’ять небозводу,
Загорнута в козацькі рукави?»

І я почув: «Дивися, хлопче, вгору,
Все пізнавай, що бачиш, та збагни —
Там не натрапиш на міцну опору
Життя, що рве московські кайдани.

Земля — за неї всі на світі війни!
Але того не знають небеса,
Що знає наше поле кровосійне,
Де сонце хліба з колосків звиса.

Свобода — то земля. (Народ питає
Про землю, то про землю й говори.)
Геройські смерті небо пам’ятає,
А підлі й злі — невидимі згори.

Нас вороги катрупили потрохи,
Не всіх одразу, але всіх — в умі.
Ми як народ зі смертної епохи
З’явились, мов недобитки німі.

Вернулися з Сибіру Медобори,
І Збараж празникує, але стій:
Змосковщені почаївські собори
Ідуть на нас, як танки на розбій.

А наша мова досі у в’язниці,
Хоч є держава рідна, герб і стяг.
Вбивають нас політики дволиці,
Але цього ти вздриш на небесах.

Держава — то земля. Ми — безземельні.
Ми — батраки, хоч на своїй землі.
І смажать нас, мов рибу на пательні,
Владуючі хахли і москалі.

Держава — то земля, де українці
Не тільки орють, і не тільки жнуть,
А йдуть у президенти в мазепинці,
Чужим своєї персті не дають!

Держава — то земля. Не зійде з неба.
Її нам треба їсти, як храбуст.
Душею нам її почути треба,
Як мову й пісню з материнських уст!»

У Збаражі, коло Франка Івана,
Дивився я в майбутнє, як в обрив,
І до народу, мов тонка мембрана,
Учителя словами говорив.

15.X.2011

Цим віршем я хочу подякувати Збаражу за те, що 1990 року дав мені депутатський мандат до парламенту України.

Поет Дмитро ПАВЛИЧКО

Дмитро ПАВЛИЧКО.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.
* Помилка, правильно — збаразький.

Джерело:
г. «Літературна Україна», №?? від 27 жовтня 2011 року.

[Інф.: 27.06.2013. Оновл.: 27.06.2013]