Статті

Бучаччина-Публікації

УНІЯТ Віктор. Бучач крізь століття

Бучаччина, Бучацький район



БУЧАЧ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ

БУЧАЧ — місто районного значення Тернопільської області, райцентр. Розташований на берегах р. Стрипа — лівої притоки р. Дністер, за 72 км на пд. від обласного центру. Назва міста походить найімовірніше, від слова «буча» (неспокійна, та що гудить, реве») у значенні корінна вода напровесні, бистрина і глибінь. Можливо, від слов’янського буч «обруч». Стрипа протікає через місто між горами Баштовою, Замковою і Федір, поділяючи його на зх. і сх. частини, охоплює стару частину міста обручем у каньйоні. Площа — 9,98 кв. км.

На березі р. Стрипа виявлено залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури та поховань бронзового віку. Поселення часів черняхівської культури та Київської Русі знищене половцями, згодом татарами. У 1924 р. під час археологічних розкопок на горі Федір знайдено кам’яні колодкоподібні долота і широкі плоскі тесла зі старанно зашліфованою поверхнею, що типові для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (6-3 тис. до н. е.). Перша писемна згадка — 1260 р., як власність Габрієля Бучацького. Наприкінці XIV ст., внаслідок тривалої боротьби між Польщею і Литвою, Східну Галичину (в тому числі Бучач) захопили поляки.

НАСТУПНА згадка про Бучач — 1379р. .У місті вже був дерев’яний замок, на місці давнього городища на Замковій горі. У 1630-х він був перебудований та укріплений. Збереглися залишки споруди колись овальної форми. На початку 17 ст. замок мав оборонну стіну з двома вежами.У вересні 1648 р. Бучацький замок намагалося здобути селянсько-козацьке військо. Сильних пошкоджень зазнав від турецьких завойовників у 1672 р. і 1675 р.; у 1676 р. його зруйновано. У 1684 р. польський магнат І. Потоцький відбудував його, спорудив при ньому ренесансний палац із ажурною арочною галереєю та фонтан.

Від кінця 13 до середини 16 ст. містом володіли Бучацькі — давня родина магнатів гербу «Абданк». Прізвище взяли від назви поселення Бучач. У 1260 р. згадується Микола Бучацький, Міхал Бучацький — галицький староста; 1430 р. зайняв Кам’янець (нині Кам’янець-Подільський) і все Поділля та приєднав їх до Польщі; воював з татарами, у бою з якими загинув. Теодорик Бучацький, кам’янецький староста, загинув в 1450 р. в битві з волохами над Дністром, Ян Бучацький (рік народження невідомий — 1462 р.) був подільським воєводою. Якуб (Яків) Бучацький (рік народження невідомий — 1541 р.) - релігійний та освітній діяч, меценат; єпископ Кам’янецький (від 1518 р.), згодом — Холмський і Полоцький (від 1538 р.); останній представник роду Бучацьких по чоловічій лінії. Катерина Бучацька (середина 16 ст.) — сестра Якуба Бучацького, дружина подільського воєводи Я. Творовського. Беата Бучацька (16 ст.) — прабабця по батьківській лінії українського гетьмана П. Орлика.

Від 1612 р. Бучач власність Потоцьких. Від 1434 р. входив до складу Руського воєводства. У 1515 році Бучач отримав маґдебурзьке право. Від 1578 р. Бучач належав до Галицького повіту Галицької землі. Від 1558 р. у місті двічі на рік проводили ярмарки та щотижня в четвер — торги. У 16-17 ст. був однією з фортець, що захищали Галичину від нападів татар і турків. У 1655 і 1667 рр. фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі. Відступаючи, вони спалили місто.

У 1672 р. місто захопила Туреччина. 18 жовтня 1672 р. в м. Бучачі був укладений мирний договір між Річчю Посполитою та Османською імперією. За його умовами Поділля відходило до Туреччини як Подільський пашалик із центром у Кам’янці-ПодІльському. Частина сучасної Тернопільщини між Збручем і Стрипою на пд. від лінії Гусятин-Білобожниця-Бучач склала Чортківську нахію пашалику. Брацлавщина і пд. Київщина ввійшли до Української держави на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Місто Бучач було поділено на дві частини — сх. («турецьку») і зх. («польську»), Польща визнавала її існування і протекторат Туреччини. У тексті договору вперше офіційно вжита назва «Українська Держава». Сейм Польщі у квітні 1673 р. відмовився затвердити Бучацький мирний договір, що призвело до продовження війни. Його умови були ліквідовані Карловицьким мирним договором 16 січня 1699 р. Збереглася 400-річна «Золота» липа, під якою підписали Бучацький договір.

7 грудня 1712 р. на підставі фундаційної грамоти польського магната С. Потоцького засновано Бучацький монастир отців Василіян Чесного Хреста Господнього. Монастир розташований на горі Федір. У 1714 р. Львівська католицька архієпархія передала костьол св. Хреста для духовних відправ бучацьким Василіянам у тимчасову власність, від 1747 р. — на постійно. Монастир до 1782 року належав до Литовської провінції ЧСВВ, згодом перейшов у Галицьку провінцію. У 1750-1770-і рр. тривало будівництво монастиря на кошти графа М. Потоцького. У 1757-1758 рр. тут споруджено двоповерхове приміщення гімназії, у 1765-1771 рр. - монастирську церкву Чесного і Животворящого Хреста; 1774-1796 рр. тривав розпис цього храму. У 1816-1818 рр. збудовано галерею та підпірну стіну тераси, створено штучні печери і статуї Непорочного Зачаття Богородиці й св. Онуфрія. У 1849-1854 рр. тривало спорудження дзвіниці. 29 липня 1865 р. монастир зазнав руйнації внаслідок пожежі. У 1900 р. відремонтовано і відреставровано церкву та монастирські приміщення. У 1946 р. діяльність монастиря заборонила радянська влада. У 1946-1950 рр. монастирські приміщення використовували для господарських потреб, у 1950-1986 рр. тут розташовувалось СПТУ № 26. У 1989 р. в монастирі як пам’ятці архітектури розпочато державні реставраційні роботи. 17 жовтня 1990 р. його з церквою передано у користування греко-католицькій громаді міста. 17 березня 1991 р. в монастир повернулися оо. Василіяни. 1992 р. розпочато реставраційні роботи всього монастирського комплексу з його добудовою, розширенням, оновленням і розписом церкви. 28 квітня 1993 р. монастир передано у власність оо. Василіян. Усі ці роботи, як і духовно-освітні, здійснювались під керівництвом ігумена о. І.-Т. Майковича.

У 1870-1893 рр. під опікою бучацьких Василіян була публічна чотирикласна гімназія. Продовжуючи духовно-освітню традицію своїх попередників, о. І.-Т. Майкович у вересні 1995 р. на підставі свідоцтва Міністерства освіти і науки України відкрив при монастирі й очолив істооико-філософський ліцей ім. св. Йосафата.

У 1750-1751 роках у Бучачі спорудили ратушу (архітектор Б. Меретин, скульптор Й.-Г. Пінзель, фундатор М. Потоцький). Нині це унікальна пам’ятка архітектури середини 18 століття. Ратуша розташована в нижній частині міста посеред невеликого майдану, гармоніює з ландшафтом, вирізняється чітким окресленням об’ємів і досконалістю пропорцій. Архітектурні форми позначені вишуканою, плинною пізньобароковою пластикою. Троє дверей нині — нижче від рівня майдану. Головний фасад ратуші повернутий до заходу, на його фронтоні — картуш із родинним гербом «Пилява» фундатора ратуші М. Потоцького. На фігурному щиті з перехрещеними військовими атрибутами — напис «М. Р. З. К.» («Микола Потоцький — староста Канівський»). Внутрішній простір поділений на 12 залів.

За скульптурним оздобленням та органічним синтезом мистецтв бучацька ратуша не має аналогів в архітектурі України 18 ст. Початково фасад прикрашали 14 фігур; образи взяті з Біблії й античної міфології; тесані з цільного каменю-вапняку, подекуди є вставки. Частина їх загинула під час пожежі 29 липня 1865 р., кілька півфігур-каріатид під балконами на фасадній стіні знищені всередині 1950-х років. Збереглися 9 статуй (усі пошкоджені). До 1847 р. на верхньому ярусі вежі був годинник; у 2002 р. його відновили.

Від 1772 р. Бучач — під владою Австрійської імперії, від 1775 належав до новоутвореної Заліщицької округи. У 1809-1815 рр. належав до Росії. У 1815 р. за рішенням Віденського конгресу місто знову відійшло до Австрії, від 1867 — Австро-Угорщини, належало від 1816 р. до Станіславівської округи.

Стихійні лиха і хвороби не минали жителів міста. Епідемія холери 1831 року забрала 770 бучачан. У 1863 р. у Бучачі впроваджено телеграф. У 1864 р. у місті у 919 будинках проживало 9535 мешканців, було 160 крамниць, 168 шинків. 29 липня 1865 р. внаслідок пожежі вигоріла центральна частина міста (220 будинків, Покровська церква, ратуша, синагога, монастир оо. Василіян і частина костьолу).

За даними 1880 р., територія міста займала 3055 кв. м, і в ньому проживало 9970 жителів у 1017 будинках. Тоді ж у місті було: 20 вчителів, 1 нотаріус, 6 лікарів, 713 робітників, 403 торговці, 11 військовослужбовців і 18 жандармів. Міське управління і міська рада складалися із 36 осіб (18 євреїв, 12 поляків, 6 українців). Діяли товариства - промисловців, городниче і бджолярське. Працювали три цехи: шевський, кушнірський і ковальський. У 1884 р. через Бучач прокладено залізницю Станіслав-Бучач-Ярмолинці (працювали італійські спеціалісти, місцеве населення як допоміжна робоча сила), що сприяло розвитку промисловості й торгівлі.

Під час Першої світової війни в межиріччі Серету і Стрипи проходила лінія фронту, 15 серпня 1914 року в місто вступила російська армія і стояла тут до травня 1917 року, коли його знову відвоювали австро-німецькі війська. У перші тижні 1-ї світової війни місто було спалене.

В часи Української революції діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. На початку листопада 1918 р. в Бучачі встановлено українську владу, до липня 1919 р. місто було повітовим центром ЗУНР. У липні 1919 року його окупували поляки. 10 серпня — 15 вересня 1920 р. в Бучачі перебувала Червона армія. 15 вересня 1920 р. Бучач знову відійшов до Польщі.

За переписом 1921 р. в місті проживало 7517 осіб, разом із приміськими селами Нагірянкою і Підзамочком — 12 309. Місто налічувало 2490 будинків. Основні вулиці: Королівка (Колійова), «А. Потоцького», «3-го Мая», Грундвальська, Ґудльовщина (Костельова), Пушкарі, Під юрдикою (Матковська), Камінна, Гімназіальна, Василіянська та ін. У 1923 році заснована бібліотека товариства «Просвіта» (діяло від 1907 р., у 1908 р. — 100 членів та 200 книг; 1-й голова Н. Даниш), діяли Українське міщанське братство з аматорським гуртком, «Сокіл» (засновано 1904), «Луг», «Пласт» (від 1924 за упорядкування стрілецьких могил на цвинтарі Нагірянка заборонений, діяв підпільно), «Сільський господар» (від 1912, з Пасічною Спілкою, Секцією Господини та Хліборобським вишколом молоді), «Рідна Школа», «Союз Українок» та ін. товариства. Повітовий союз кооператив із кооперативним навчальним курсом відбувся у 1936 році. В 1924 р. зведено будинок «Міщанського братства», цього ж року працювала повітова учительська бібліотека. У 1939 році у місті проживало: 2400 українців, 3078 поляків, 5150 євреїв.

18 вересня 1939 р. Бучач зайняли радянські війська. За нової влади на базі майстерні створено ливарно-механічний завод, відкрито зооветеринарний технікум (переведений з Язловця). Від 1939 р. — місто Тернопільської області. У 1939-1941 рр. виходила газета Бучацького повітового комітету КП(б)У і політвиконкому, Бучацького РК КП(б)У і райвиконкому «За нове життя» (нині — «Нова доба» — редактор Василь Тракало). Від січня 1940 р. — райцентр.

7 липня 1941 року Бучач зайняли німецькі війська. Нацисти знищили близько 7500 жителів міста і району, переважно євреїв; головна єврейська синагога була зруйнована. Молодих людей примусово вивозили на роботу в Німеччину. Жителі міста Бучача М. та З. Вичерек, І. Синенька за переховування євреїв отримали звання «праведників народів світу».

У березні 1944 р. у місто прорвався танковий підрозділ під командуванням Героя Радянського Союзу В. Підгорбунського. Червона армія вдруге зайняла Бучач 21 липня 1944 року.

Після війни місто було відбудоване, значно розширило свою територію, житловий, промисловий і культурно-освітній потенціал.

У Бучачі народилися єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970 рр.), письменник Ян Адамський (1923 р. н.), польський актор театру, кіно і телебачення, геолог Любослав-Антін Байрок (1930 р. н.), лікар, громадський діяч Томаш Баранецький (1801-1858 рр.), ветеринарний лікар, громадський діяч Євген Барановський (1914-1985 рр.), художник, педагог Ярослав Біль (1946-2010 рр.), вчений політолог, громадський діяч Богдан-Ростислав Боцюрків (1925-1998 рр.), співачка, хормейстер, викладач естрадного співу Людмила Бурміцька (1962 р. н.), політичний діяч Симон Візенталь (1998-2005 рр.), доктор математичних наук, професор Роман Воронка (1940 р. н.), художник і поет Володимир Воронюк (1918 р. н.), літературознавець, педагог Міля Вортман (1902 р. н.), релігійні діячі о. Марко-Михайло (1880-1918 рр.) і Теодосій (1880-1952 рр.) Галущинські, Гавриїл КрижанІвський (1837-1892 рр.), кандидати медичних наук, лікарі Мирослав Гірняк (1948 р. н.) та Сергій Данилков (1965 р. н.), доктори медичних наук, професори Олег Дольницький (1926 р. н. та Ярослав Крижановський (1932 р. н.), польський політичний діяч Остап Длуський (1892-1964 рр.), польський журналіст, громадський діяч Адольф Інлендер (1854-1920 рр.), правник Лілія Катеринчук (1963 р. н.), господарник Микола Кміть (1966 р. н.), книговидавець Йосип Кнебель (1854-1926 рр.), доктор філологічних наук, професор Ярослав Козачок (1965 р. н.), діяч ОУН і УПА Ярослав Косарчин (1919-1951 рр.), архітектор Петро Крупа (1952 р. н.), письменники Осип Назарук (1883-1940 рр.) і Михайло Островерха (1897-1979 рр.), правознавець, журналіст, редактор, громадський діяч Ярослав Падох (1908-1998 рр.), народний артист України Ігор Пилатюк (1954 р. н.), громадсько-політичний діяч Франц Свістель (1887-1966 рр.) педагог, бібліотекар, бібліограф, громадська діячка, дружина В. Кубійовича Дарія Сіяк (1908-1977 рр.), дійсний член Польської академії наук Марек Фритзґанд (1913-1992 рр.), правник, політичний і громадський діяч Богдан Футей (1939 р. н.), польський художник Міхал-Віктор Чепіта (1884-1941 рр.) та. ін.

У книгозбірні гімназії зберігалася мистецька пам’ятка 13 століття, рукописне Бучацьке Євангеліє.

Історик та фольклорист Садок Баронч написав перші історичні праці про Бучаччину — «Язловецькі пам’ятки» (1862 р.), «Бучацькі пам’ятки» (1882 р.), видані у Львові. У 1972 р. під грифом НТШ вийшла книга «Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник» (Нью-Йорк-Лондон-Париж-Сідней-Торонто); у 2008 році Василь Тракало видав книгу «Береги свободи слова. Бучаччина: історія сучасності».

Віктор УНІЯТ,
почесний краєзнавець України.

Джерело:
г. «Нова доба», №42(8403) від 15 жовтня 2010 року.

[Інф.: 18.10.2010. Оновл.: 05.09.2012]

КОЗАК Микола. Скільки років Бучачу і коли з’явилися перші поселення краю

Бучаччина, Бучацький район

СКІЛЬКИ РОКІВ БУЧАЧУ І КОЛИ З’ЯВИЛИСЯ ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ КРАЮ

Історія Бучаччини рясніє багатьма «білими плямами» і могла б стати темою для вивчення не одному поколінню істориків та краєзнавців. Скажімо, до цих пір нам достеменно не відомо, скільки ж років має древній Бучач, коли і як з’явилися перші населені пункти нашого краю, як вони називалися...

Ці та інші невідомі сторінки ми попросили висвітлити учителя історії, працівника краєзнавчого музею м. Бучача Миколу КОЗАКА, який завжди охоче вирушає у мандрівки рідним краєм, знайомлячись із його архітектурними, історичними та природними пам’ятками.

— Бучаччина розташована на умовному кордоні двох історико-етнографічних регіонів України — Галичини й Поділля, ці землі були заселені ще десятки тисяч років тому, про що свідчать археологічні знахідки, — розповідає наш співрозмовник. — Історію населених пунктів району слід виводити з давніх слов’янських поселень. Відомо, що на нашій території проживали племена дулібів, які після утворення Київської держави увійшли до її складу. З цього періоду відомі ряд пам’яток у с. Стінка, зокрема городище та печерний храм, у якому збереглися написи та малюнки, датовані ІХ-ХІІ ст. Також у Галицько-Волинському літописі під 1241 роком, коли йдеться про захоплення Галичини ордами хана Батия, говориться, що захопив він «... так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа».

— То ми можемо знати бодай століття (про роки вже й не згадую), з якого почали засновуватись наші населені пункти?

— Говорити про це складно за браком писемних джерел. З часів розпаду Київської держави та існування Галицько-Волинської держави землі нашого краю зазнавали нападів з боку Польщі, Литви, Угорщини, татарів. Мабуть, тому історичні документи, які відомі на сьогодні, відносяться здебільшого до XIV-XVI ст. Але якщо їх проаналізувати, то в них не йдеться про заснування населених пунктів (за винятком с. Заривинці), а вже про факт їх існування. А це підтверджує, що історія сіл древніша, ніж письмові згадки про них. Якщо ми подивимося на географічну карту, то побачимо, що майже всі поселення краю розташовані в долинах річок та потічків. Недарма до цих земель ще у XI-XIV століттях вживалися назви Русь Нижча, Подолля (Поділля).

— Як відомо, нема й остаточної дати заснування Бучача.

— Щодо Бучача вживаються дві дати. Під 1260 роком згадується родина Бучацьких гербу Абданк, яка ««воїми грудьми захищала Русь і Поділля від наїздів татар диких». А під 1379 роком в історичних джерелах йдеться про грамоту Михайла Бучацького щодо фундації костелу у м. Бучачі. Правда, у деяких публікаціях можна зустріти 1397 рік — цю дату вживали в радянський період у всіх виданнях, що стосувалися нашого міста. Не відомо, хто і звідки її взяв, але вона помилкова. На мою думку, датою заснування Бучача слід вважати 1260 рік, бо в 1379 поселення вже існувало — тут був дерев’яний замок (на місці теперішнього).

До речі, схожа ситуація склалася і з Язловцем. Перші згадки про нього відносяться до 1379 року. Але, гадаю, поселення тут виникло значно раніше. Моє переконання грунтується ось на яких фактах. Одна із віток родини Бучацьких, що була власником більшості населених пунктів краю, взяла собі прізвище Язловецькі — відповідно до назви населеного пункту, чвоєї резиденції. У документі з 1436 року Язловець згадується як місто. що має міську браму, замок, ринок і... передмістя. Отже, не відразу з’явилося місто, причому згадок про його заснування немає. Таким чином корені цього поселення сягають сивої давнини.

— Що ще відомо про створення інших населених пунктів краю? Які села найдавніші. а які — наймолодші?

— Знову ж таки, необхідно пам’ятати. що коли ми говоримо про перші писемні згадки (а саме на них ґрунтуються наші знання), то слід мати на увазі, що йдеться про вже сформоване село. Згадується про певну людину з села, або про кордони, або про запис поселення у власність певного господаря і т. д. Наприклад. 24 січня 1392 року король Владислав ІІ Ягайло надає у власність Михайлу Бучацькому село Койданів (Киданів). У тому ж році м. Бучацький видає грамоту на вирядження селом на службу одного чоловіка зі списом і двох стрільців зі зброєї і кіньми.

Під 1379 роком маємо згадки про Дуліби, Переволоку, Рукомиш, 1392 р. — Киданів, 1401 р. — Заривинці, 1421 р. — Бобулинці, Осівці, Старі Петликівці, 1436 р. — Жнибороди, Малі Заліщики, Соколів, 1439 р. — Скоморохи, 1453 р. — Стінку, 1454 р. Бариш, Возилів, 1457 р. — Сороки, Сновидів,1465 р. Жизномир, Ліщанці, Пишківці, 1469 р. Озеряни, 1505 р. — Сокілець, 1560 р. Губин, 1598 р. — Берем’яни, Новосілку, Помірці. Щодо теперішнього Золотого Потоку, то в XIV ст. нібито існувало село Загайполе, хоча у гродських і земських актах під 1433 роком згадується село Потік (Potok) у Галицькому повіті. Але чи насправді було Загайполе чи це той самий Потік, сказати з точністю не можу.

У документах XVII ст. неодноразово згадуються Порохова, Підзамочок, Пилява, Ріпинці, Русилів, Трибухівці, Цвітова. Я не стверджую, що інші села в цей час ще не існували, адже не всі документи мені доступні і відомі. Упевнений, є ще джерела, які можуть підтвердити, що частина років, про які я говорю, може бути «посунута» до більш давнього періоду.

А щодо наймолодших сіл, то вони датуються ХІХ — першою половиною ХХ століття і виникли внаслідок зростання кількості населення у краї, винесення господарств за межі населених пунктів, переселення колоністів 9осадників) з Польщі. Наймолодшим селом на півдні Бучаччини є Миколаївка, яке виникло в другій половині ХІХ ст. Найбільше ж поселень у цей період виникло у верхів’ях річки Вільховець. Це, зокрема, села, колонії та фільварки Матеушівка, Нові Петликівці, Войцехівка (з 1946 р. Мартинівка), Грушка, Пушкарі, Міхал-Поле, Юзефівка.

— Чи можна відстежити, як змінювалися межі населених пунктів та їхні назви?

— Так, окремі відомості є. Скажімо, теперішні села Броварі та Передмістя в часи розквіту Язловця входили до його складу, а виділилися в окремі адміністративін одиниці в середині XVIII ст., після занепаду Язловця як міста. Жнибороди до 1739 року називалися Незброди. Назва Малі Заліщики з’явилася наприкінці XVIII ст., а у XV ст. це село називалося Заліще (Залісся), з 1623 р. — Заліщики. У ті часи воно і не могло називатися Малі Заліщики, бо теперішній райцентр Заліщики на той час був лише присілком села Добровляни. Киданів був Койданів (Кійданів), Заривинці — Зоравинче (Жоравинче), Старі Петликівці — Петликівці (до з’яви Нових), Порохова — Порхова, Підзамочок — Підзамче, Ліщанці — Ліщинці, Ліщиці, Осівці — Бусовче, Осовче, Усівці.

Оксана ЧОРНІЙ.

Джерело:
г. «Нова доба», №6(8212) від 09 лютого 2007 року.

[Інф.: 2007-2008. Оновл.: 05.09.2012]

КАРАЇМ Мирон. Як жили і ґаздували в Бучацькому районі 100 років тому

Бучаччина, Бучацький район



ЯК ЖИЛИ І ҐАЗДУВАЛИ В БУЧАЦЬКОМУ РАЙОНІ 100 РОКІВ ТОМУ

Століття тому Бучацький район, як і вся Галичина, входив до складу Австро—Угорщини. Територія району в 1900 році складала 119,3 тисячі га, з яких 96,6 процента олодатковувались земельним податком, який не був високим — по 1,87 корони за гектар (для порівняння: 1 центнер зерна пшениці коштував 15 корон, жита — 12). Проживало всього 123.7 тисячі жителів. Євреї складали 12,9 процента від всього населення. Щорічно народжувалось 46 дітей на тисячу жителів, а вмирало — 31. Середньорічний приріст населення складав 1,2-1,3 процента. На сто чоловік населення українською мовою розмовляли 59,5 процента, польською — 40,1, німецькою — 0,4.

У районі було 89 сільських рад (ґмін), при яких функціонувало 70 кас взаємодопомоги. Всього діяло 58 шкіл, в тому числі 4 приватні, в яких навчалося 10,2 тисячі учнів. В 53-х школах було лише по 1-2 класи, в решти 5-и по 3-7. В 35 школах навчання проводилося українською мовою, в 23 — польською. Лише в 2—х школах хлопці і дівчата навчалися окремо, а в решти — разом. Зовсім не мали змоги навчатися 29,5 процента дітей. На 100 жителів вміли читати лише 22,4 процента чоловіків і 16,7 процента жінок. Учнів в школах навчали 112 вчителів, з яких половина була чоловічої статі. Середня зарплата одного вчителя в рік складала 1238 корон. На ці гроші тоді можна було придбати 103 центнери зерна пшениці. Вчителям сільських шкіл сільради виділяли по 1 морґу (0,56 га) землі для ведення домашнього господарства, а в тих місцевостях, де не було вільних орних земель, видавалась грошова компенсація. В Бучачі була також нижча гімназія для хлопців, у якій навчалися 504 учні, в тому числі в початкових класах — 354, в старших — 150. В гімназії навчалося 68 процентів поляків і 32 проценти українців.

Для лікування хворих в приватних лікарнях було 12 лікарняних ліжок. В них працювали 6 лікарів, 2 хірурги, 35 акушерок, 6 аптекарш, 4 ветеринари. Була і аптека. Середня тривалість перебування одного хворого в лікарні становила 19,5 днів. Існували 2 будинки для престарілих, в яких перебувало 79 чоловік.

Населення району сповідувало: 59,5 процента греко—католицьку віру, 27,6 — римо-католицьку, 12,9 — іудейську, 0,02 — євангелістську (протестанську).

Для підтримання порядку і охорони в місті і селах району були 3 дільничні (поліцаї) і 9 жандармів.

В обробітку знаходилось 69,87 тисячі га ріллі. Лісами було зайнято 19,6 тисячі га і майже всі вони булм приватними. Луками було зайнято 7,9 тис. га, пасовищами — 5,93, садами — 4,0, озерами 0,25. В районі були 84 поміщицькі маєтки.

Пшеницю вирощували на 8,4 тис. га, жито — 8,6З, ячмінь — 7,0. овес — 7,2. Їх врожайність в 1901 р. становила відповідно 12,1; 10:2; 9,4 і 5.9 ц/га. Для сівби, косовиці і обмолоту зернових було 25 сівалок, 22 парові і 24 кінні молотарки та 53 кінні січкарні, а для переробки зерна 4 парові і 73 водяні млини. Решта робіт виконувалась вручну.

В районі було 93 сільсько-господарських і лісних підприємств та 120 промислових, в яких працювало відповідно 738 і 1342 чол. Серед промислових переробних підприємств були 23 гуральні. Робітників для промисловості готувала фабрично—заводська школа, в якій навчалися 123 учні. Функціонували 26 рільничих товариств. В районі було 16 читалень, в тому числі 15 українських і 1 польська.

Поголів'я сільськогосподарських тварин складало: великої рогатої худоби — 32,7 тисячі голів, коней — 15,6, овець — 7,1, свиней — 19,95, бджолосімей — 4,36, домашньої птиці — 164.

Мирон КАРАЇМ,
старший науковий співробітник
Буковинського інституту агропромислового виробництва.

Джерело:
г. «Нова доба» №5(7900) від 09 лютого 2001 року.

[Інф.: 08.05.2010. Оновл.: 05.09.2012]

КОЗАК Микола. Султан Магомет ІV впасноруч повернув дітям потоцького з Бучача їхні фамільні коштовності

Бучаччина, Бучацький район

Це було так

СУЛТАН МАГОМЕТ ІV ВПАСНОРУЧ ПОВЕРНУВ ДІТЯМ ПОТОЦЬКОГО З БУЧАЧА ЇХНІ ФАМІЛЬНІ КОШТОВНОСТІ

Після підписання Бучацького трактату про перемир’я між Польщею і Туреччиною 18 жовтня 1672 р. землі Поділля, в тому числі і Бучач, опинилися під владою Туреччинн. Під час окупації, яка тривала до 1683 р., місто, надто бучацький замок, зазнало серйозних руйнувань. Особливо руйнівним був рік 1676-й, коли турецько-татарське військо під командуваннян Ібрагіма Шайтана Паші знищило місго і замок, помстившись таким чином Польщі, яка відмовилася виконувати умови бучацького миру, вважаючи його ганебним для себе. Отож, як виглядав Бучач після цих подій? Про це ми дізнаємося із записів француза Далерака. Перебуваючи на службі у короля Яна ІІІ Собеського, він відвідав місто у 1684 р. I ось як описав свої враження.

Річка Стрипа розділяє Бучач на дві частини: одна належить до Русі Червоної, друга — до Поділля. Стрипу вважають кордоном між двома провінціями. Навколо міста підносяться невеликі пагорби і навіть у самому місті вони є. Бучач був колись мурований і зі всіх сторін оточений чотирибічними баштами, від яких тепер залишилися тільки мури у зріст людини.

Замок, збудований з каменю в кілька високих поверхів, з грубими і міцними мурами, височіє над містом на вершечку похилої гори. Замкове подвір’я оздоблене рядом галерей і багатьма іншими архітектурними прикрасами. Посередині — прекрасний фонтан, з якого б’ють струї надзвичайно холодної і чистої води. Саме положення замку було б захоплюючим, бо узгір’я, на якому розташована будова, досить високе і э трьох сторін стрімке і скалисте. Однак над одним із крил замку височить набагато вища гора (Федір-гораавт.), яка псує всю симетрію. До того ж із сторони північного в’їзду з вузькою долиною навпроти височить ще інша гора, на якій стоіть мурована українська церква (св. Миколая — авт.). Якби у цьому місці поставити батарею гармат, була б вона згубною як для замку, так і для самого міста, яке має тільки башти для оборони, а замок оточений лише кількома окопами, вкритимм каменем.

Навколо міста з обох сторін узгір’я знаходяться чисельні городи з великою кількістю джерел, Хлопи будували собі... хати і жили тут же, перед брамами міста і під гарматами замку (передмістяавт.). У самому місті, завжди виставленому на напад поганців (турки і татариавт.), живуть тільки жиди і декілька поляків. Воно складається із знищених і напівспалених будинків, декількох дерев’яних корчм, покритих соломою. Посередині Бучача пливе струмок, який приводить в рух два чи три млини.

Бучач колись був дуже відомим і оборонним містом важливого стратегічного значення, тому султан Магомет IV, після зайняття Кам’янця в 1672 р., сам прибув сюди під час облоги міста. Бучач належить до маєтків дому Потоцьких. Але коли султан з’явився під містом, в замку перебувала тільки матір з малими дітьми. Ані замок, ані місто не могли дати гідної відсічі нападникам.

Місто впало після дуже короткої оборони, замок віддала султанові сама дідичка (жінка Потоцького Тересаавт.), за що була удостоєна значного захисту від переможця. Магомет не був настільки диким, щоб йому були не знайомі звичаї цивілізації. Він забажав побачити дітей пані Потоцької, до яких поставився чуйно. Стривожена мати подарувала йому коштовності, але султан не прийняв їх. Однак, боячись, щоб його відмову не сприйняли як погорду, взяв коштовності з рук матері і власноруч віддав їх одному з дітей...

У 1672 р. турки зруйнували тільки одну частину міста та замку бучацького і лише в 1676 р., а саме в час битви і миру журавенського, справа знищення була закінчена. і так жорстоко, що з мурів і башт залишилися руїни, а будинки були зовсім знищені.

За чверть милі від міста на пагорбі серед розлогої рівнини стояв біля лісу ще один замок (Підзамочокавт.). Він теж не уникнув знищення і сьогодні є напіврозваленим, із спустошеним будинком.

Підготував Микола КОЗАК,
учитель історії, працівник краєзнавчого музею.

Джерело:
г. «Нова доба», №19(7914) від 18 травня 2001 року.

[Інф.: 30.03.2010. Оновл.: 05.09.2012]

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Миколa. Які громи не гриміли (відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)

Які громи не гриміли

(відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)

Пригадую, як за хрущовської “відлиги” відроджувалося українське краєзнавство. Найбільше уваги йому приділяли вчителі й учні. Школярі не просто влітку мандрували своїм чи й сусідніми районами, а цікавилися минулим, записували розповіді старожилів. Мені випало навіть бути учасником першого республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців, що відбувся 1956 року.

Нині маємо нову хвилю зацікавлення краєзнавством. Але яка велика різниця між тим, що було півстоліття тому і теперішнім! Тоді наші наставники виховували нас у радянському дусі: діти збирали матеріали про створення колгоспів, про героїчну армію-переможницю, про щасливе життя в Союзі... Зрозуміло, що й мови не могло бути про голодомори, насильницький вивіз до Сибіру. І наскільки правдиві, різнобічні маиеріали, які публікуються в пресі, видаються окремими книжками за останні роки, відколи Україна стала суверенною державою!

Літопис ЗолотопотіцькийПрочитав «Літопис Золотопотіцький» (том перший), що вийшов у тернопільському видавництві «Мандрівець» у серії «Українознавство», — й хочу подякувати авторам та редколегії книжки на чолі зі знаним не тільки в Бучацькому районі педагогом і щирим патріотом рідної землі Іваном Ружицьким. Скажу відразу, що спроба розповісти про минуле й сьогодення одного з наймальовничіших куточків Тернопільщини вдалася. Тут є короткий екскурс в історію краю, зокрема спростування тверджень багатьох зарубіжних авторів про те, що містечко заснували ясновельможні пани Потоцькі, подано «Книгу пам’яті борців ОУН-УПА» і «Книгу пам’яті народної», сторінки яких писали краєзнавці селища впродовж десятиліть пошукової роботи. Зацікавлять розповіді про багатогранне життя колишнього Золотопотіцького району — про сільське господарство, промисловість, освіту, медицину, культуру тощо. Порушуються і наболілі проблеми наших днів.

У «Літописі» є список січових стрільців та стрільців Української галицької армії, котрі полягли в боях, померли від тифу і в польському полоні, пропали безвісти, — майже двохсот представників більшості населених пунктів краю. В першій «Книзі пам’яті» названо 228 осіб, які були в лавах ОУН-УПА. Більшість з них загинула в боях проти кагебістів, значно менше було засуджено на різні строки каторги. Були й такі, що здалися владі, видавали їй підпільників. Зовсім мало тих, хто витерпів тортури, багаторічні поневіряння в тундрі й сибірській тайзі. і дожив донині.

Другу «Книгу пам’яті» теж нелегко читати, адже тут зібрані імена тих, хто загинув або пропав безвісти під час Другої світової війни, кого вивезли більшовики до Сибіру, а фашисти — на роботу до Німеччини. Додому повернулося мало...

Закінченню другого тисячоліття майстер світлопису Костянтин Ходецький присвятив фотоальбом «Золотий Потік-2000». Витягом з нього і короткими довідками про авторів завершується ця колективна праця. Дуже добре, що в «Книгах» вказані народні історики, які зберегли в своїй пам’яті події тих уже далеких літ, долю борців з ворогами різних мастей.

Завершу цей відгук на «Літопис» епіграфом, яким він відкривається:

Які громи не гриміли,
Які бурі не носилися,
Які завойовники не приходили в наш край,
Які пам’ятники вони собі не ставили, —
Ми з упевненістю можемо сказати:
Золотий Потік був, є і буде українським!

Такого б патріотизму всім поселенням України, всім народним депутатам і можновладцям!

Миколa ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.

Джерело:
г. «Вільне життя», №30(??) від 14 квітня 2007 року.