Статті

2004 р. Межовий край у вогні — спогади переселенців із с. Бушковичі

Спогади переплітаються, змінюються, як кадри фільму. Квітучі сади, моя родина: батько, мати, сестри, брат, дідусі, бабусі і велика рідня, рідна хата і багато різних квітів, через сад пробігає струмок

Синенька (Гриневич) Ореста,
1933 р. н., м. Бучач

Перше, що виринає з дитячої пам’яті — так, це річка. Диво-ріка, широка, бистра і прозора. Над річкою росли лози, які укріпляли береги.

Далі спогади переплітаються, змінюються, як кадри фільму. Квітучі сади, моя родина: батько, мати, сестри, брат, дідусі, бабусі і велика рідня, рідна хата і багато різних квітів, через сад пробігає струмок.

Жили ми не бідно, та не дуже багато. Батько працював на залізниці (на бльоку) стрілочником... А в селі був солтисом. Мама виховувала дітей і вела невелику господарку. Вона любила усе гарне: вишивки, гуцульську різьбу, гарний посуд. Любила нас гарно одягати. Завжди була веселою, любила пісні, вірші. Може, мені так здавалося, бо то була моя найдорожча мама, але ні, це їй було дано природою — любити красу і берегти її.

Мамо моя дорога,
Ти ж мене навчила,
Передала всю любов,
Що в серці носила.
Ту любов до краю, до пісень, до краси,
Ти мені заповідала
Все це зберегти.
Село моє рідне, стріхо дорога!

Чим було моє село для мене в дитинстві? Пісенною колискою, з запахом терпкої верби, який пам’ятаю і досі.

Культурне, чисте, працьовите село. Чи багате? Не було особливих багачів, були люди багаті душею. Декілька господарів мали трохи більше землі. Майже у кожного був сад, була худоба, птиця. У селі була цегельна, працювали кравці, шевці, столярі, малярі. Була читальня, школа, крамниця, молочарня, кузня, громадський дім, де знаходилася канцелярія солтиса.

Поляків у селі було 8-10 родин, 2 родини жидів, решта усі свідомі, стійкі українці — люди грамотні. Були і такі які мали вищу освіту. Ті, які вчилися за кордоном, там і залишалися працювати, бо треба було ополячитись, щоб тут отримати роботу лікаря чи професора.

Та незважаючи на утиски поляків, хто міг і хотів, училися. Хто не мав змоги вчитися, допомагали батькам по господарству. Жінки щодня носили на базар сир, молоко, овочі, фрукти, навіть квіти. Лісу близько не було. Дрова завозили з гір, палили дровами і вугіллям. В центрі села була велика рінь, де випасалась худоба. Краєм села проходила центральна дорога, що йшла з Перемишля на Журавлицю. Паралельно проходила і залізнична колія. Дороги у селі були вистелені галькою, яку брали з річки.

Були стави, де громада розводила рибу. Село поділялось на кілька частин і кожна мала свою назву: Закуття, Кметі, Берег, Ткачівка, Шайбівка, Перерва. Хати були муровані, але більшість були дерев’яні, криті бляхою, дахівкою, соломою, усюди порядок, усе обгороджене, обійстя впорядковані. Колись Сян протікав серединою села. але під час повені робив велику шкоду. Люди викопали нове русло поза селом, а на старому місці ріс великий очерет, який люди жали для худоби. Та ще в старих водоймах водились великі соми. Усе старе русло було засаджене лозою, яку використовували на плоти, якими обгороджували городи, сади, виробляли кошики та різні вироби.

«Просвіта», «Союз українок», «Сокіл», «Пласт» відіграли значну роль у розвитку молоді села, сформували людей сильних духом, свідомих націоналістів. Багато молодих хлопців і дівчат було арештовано поляками й ув’язнено в Березу-Картузьку.

І дома, і в садочку, і в школі дітей виховували у релігійному дусі.

Пам’ятаю в селі усі стежки, дороги, кожну хату, прізвища усіх людей.

Пам’ятаю на цвинтарі могилу Січових Стрільців, які загинули у вирі боротьби в Перемишлі і похоронені у рідному селі. Там похоронений і рідний брат мого батька Гриневич Микола Дмитрович. Другий брат, Василь, загинув на Лисоні. Третій, Іван, попав у полон до москалів, жив у Томську, у 1937 році як неблагонадійного його розстріляли у Томській тюрмі. Батько був в УПА, потрапив до Італії і так залишився живий.

В 1939 році розвалилася Польща. З приходом німців становище змінилося. 1940 рік був для села майже голодним. Чорний хліб, маргарин, сахарин. Продукти і товари видавали по картках. Не дозволялося нічого продавати. Треба було здавати контингенти. З села забрали в Німеччину молодих хлопців та дівчат.

З 1939 по 1941 р. Перемишль був поділений на дві частини: одна під німцями, друга під москалем. Ми жили на кордоні, який проходив по річці Сян. Від річки нас відділяв тільки великий сад.

В 1939 році я пішла в перший клас. Важко і страшно було під німецькою окупацією, та у 1945 році прийшли до нас другі «визволителі». До цього часу ми їх не знали, тільки чули про них.

Одного сонячного дня, коли німці відступили, наша родина з сусідами сиділи на подвір’ї, вслухались у підозрілу тишу, раптом з саду повискакували люди. А була це передова партизанська розвідка. Вбрані по-різному — в шинелях, бушлатах, куфайках, обідрані, зарослі, страшні, як ведведі. Понаставляли автомати, перевірили хто і що, і побігли далі.

Через якийсь час за ними потяглося регулярне військо, але і воно мало не найкращий вигляд.

Стали на постій по хатах і почали господарювати. Проводилися облави на чоловіків, хапали, не дивлячись на вік, гнали на передову.

Москалі почали збір контингенту, зерна, м’яса, молока, овочів, картоплі, зобов’язували солтиса постачати горілку. Батько пояснював, що нема уже в крамниці горілки, — «А ти давай самогон». Та у селі ніхто не уявляв як робити той самогон. Тоді один «старшой» наказав дати трьох чоловік наших: «научим». Так у селі декілька господарів набули незвичайної професії.

Навесні 1945 р. почалося щось неймовірне. Пішли чутки про виселення у Радянський Союз. Люди стали зажурені, пригнічені. Як можна кинути рідне, батьківське гніздо? Час настав дуже тривожний, небезпечний. У селі почали з’являтися поляки, які приїжджали зі сходу. Вони підбирали будинки, незважаючи, що там ще живуть люди, тероризували українців.

З весни 1945 року люди спали в криївках. Майно заховане, закопане, меблі винесені в сад на випадок пожежі. В день люди поралися по господарству, а починало вечоріти — жінки, діти йшли в криївку, чоловіки — на оборону села. Навколо села були розставлені пости. Побачать, що наближається якась банда, б’ють у дзвони, рейки — це сигнал, щоб усі були напоготові. На щастя, нас ті страшні напади обминули. Знали всі, що оборона сильна, та й те, що село біля міста.

Минало літо. Настав час і нам збиратися. Приїхали на станцію Журавлиця, через кілька днів дали вагони, звичайно, платформи, де треба було робити буди. На платформі розміщують по декілька родин, усіх разом: корови, коні, солома, майно, люди.

Крики, плач, прощання. Не набуду до кінця днів своїх, як востаннє проходили ми з батьком селом. Батько як солтис відповідав за людей. Йдемо селом, прощаємось з рідними місцями, навкруги німо, порожньо. Це щось таке моторошне, незбагненне, важко оповісти, його треба відчути, пережити. Батько мовчав, лиш сльози збігали по щоках.

Йдемо до церкви. Остання молитва, останнє благословення священика, який не їде з нами, залишається. Що його жде?

Дехто з людей також залишаються, але з села виїжджають. Це колишні січові стрільці, учасники УПА, ті, які повтікали від москалів в 1939 році. Знають, що їх жде в Радянському Союзі. Хоч і на місці небезпечно, та здаються на Божу волю.

Та ось ми в поїзді, підганяють швидше на схід. Доїхавши до Львова, поїзд зупинився. Дехто з людей, ризикуючи усім, почали поспішно вигружатися. Хто встиг, той залишився у Львові. Ми поїхали далі. Отож, 14 жовтня 1945 року опинилися у Радянській Україні. Місце призначення — Тернопільська область Бучацький р-н. Привезли на станцію Джурин, довкола поле й осіннє чорноземне болото, безупинний дощ. Село Слобідка і Джурин заблоковані переселенцями, хати забиті людьми, у кожній домівці по кілька родин. Де сховатись від мокроти, холоду? Хворіли діти, помирали старі, немічні, кинулись воші, короста. Люди розбрелися, шукаючи притулку в селах.

Доля закидає нас в Бучацькі Гаї. Це хутори, хата від хати далеко, сади, ліски. Поля не орані через війну, суха трава, висока, груба, закриває корову. Вибираємо хату. Вибір невеликий, нема з чого вибирати, хати одинакові, глина, стріха. Стодола, стайня напіврозвалені. Поселяємося, навкруги брудно, мокро.

З болем і сльозами перезимували. Навесні взялися до праці. Поле є, та чим його обробити? Їсти не було що. Рятувала корова, потім черешні, сушні. Та коли в жнива зібрали ячмінь, обмолотили, змололи на жорнах, який смачний був ячмінний хліб, твердий, потрісканий, але солодкий. А малаї з кукурудзяної муки і бурякової меляси — царська їжа на той час. Два роки нас не чіпали, та прийшла пора і нам допомагати державі. Контингенти, позики. Брата забрали у ФЗО на шахту у Донбас.

Почалася ліквідація хуторів. Люди не витримують, розповзаються хто куди. Частина їде в Миколаївську обл. Ми поки залишаємось. Було важко і страшно, та влітку там була така краса. Саме вона полонила душу і надихала на життя. Березові, дубові гайки, сади. квітучі левади, живи і радій. Та щастя, радості не було. Був гніт московського деспота. Але треба було жити і люди пристосувались до цього життя.

У школі вчилися три роки, діти старшого віку сиділи вдома. До школи у м. Бучач 8 кілометрів. Хто мав у місті знайомих чи родичів, давав дітей на квартиру і вони ходили до школи. Решта займалися хто чим: влітку пасли худобу, працювали в полі. Взимку в’язали, пряли, вишивали. Важко було довгими зимовими вечорами. Рятують книжки, читаю все, що можна дістати у людей на хуторі і в місті. Вилажу на велику піч і при світлі каганця читаю. Вечорами все завмирало, усі насторожені. Прислухаємося до кожного звуку. Хто прийде в ночі — друг, чи провокатор, який видаючи себе за повстанця, просить допомоги, а через кілька годин приходять і кажуть, що допомагаєш бандерівцям?

У 1947 році було вбито двох прекрасних чоловіків. Біля них гуртувалася молодь, бо були це люди українського духу. Гладія вбили, коли йшов на базар, кинули в криницю. Венерина Юрія вбили в його хаті, на очах дружини і дітей. В обох було двоє діточок 6 і 4 років. Вдови, сироти. Чорний морок. Кому заважали ці люди? Та заважали і їх треба було знищити. Часто нападали «рубашники» і польські «стрибки» серед білого дня, під маскою бандерівців грабували, знущались над людьми.

Батька попросили хуторяни, щоб в хаті примістив крамницю і став продавцем, бо до міста далеко. Заради людей батько погодився. Та напад серед ночі. «Відкривай». Батько вийшов надвір, його потягли в сад. «Дай ключі від крамниці, ми — бандерівці, нам треба дещо взяти». Батько непомітно випустив ключі у високу траву, а їм говорить, що не дасть, бо крамниця не його, а державна. Хоч двері вже розбиті, та батька нещадно б’ють, вимагаючи ключі. Ми з мамою відкриваємо вікно в густий сад, вискакуємо. Двері підперли бочкою з капустою. Мама біжить до найближчих сусідів, я біжу далі, знаючи, що там в стодолі сплять хлопці. Побудила усіх. Робимо вереск, б’ємо в пусті відра. Біжимо до нашої хати, але старші близько підходити забороняють, бояться пострілів. Нарешті чуємо, від’їжджає фіра. Двері до магазину розбиті, магазин пограбовано, батька нема. Шукаємо в саду, на городі, йдемо стежкою на луги. Впоперек стежки лежить батько, живий, побитий тяжко. Приводимо до тями, несемо в хату.

Часто я питала в батька, хто це був. Відповідь була одна: «Тобі ще треба жити». Знала, батько пізнав їх, та правду сказав через багато років. Під виглядом бандерівців діяла група своїх головорізів. На другий день рознеслося по селу: бандерівці пограбували магазин. Протоколи, зошити, повно міліції, КДБ. Одне щастя, що батько не дав ключів, інакше не обминули б ми Сибіру, чого і прагнули сталіністи.

Жити далі на хуторі стає неможливо. Дітям треба до школи. Батько не вмів працювати біля землі, він стає до праці в домоуправлінні у місті. Ходити кожний день 8 кілометрів — неможливо. Приймаємо рішення — залишити все і перебратись у місто.

Перевозити нема що, бо за роки проживання на хуторі все розпродали, решту забрали москалі.

Знаходимо приватне мешкання і переселяємось. Прощавайте, казкові гаї. Ох, на вас би доброго господаря, які чудові місця, яка краса, та усе виоране, викорчуване, знищене. Прощавайте, вірні друзі. В моєму серці навіки залишаться ті п’ять років. П’ять важких, голодних років, але як багато вони мене навчили, скільки було переспівано повстанських пісень, які тільки виходили десь з лісів, криївок, а ми вже тихенько співали. Як молились по хатах. Жінки відправляли Хресну дорогу, молебні до Пресвятого Серця Ісусового, до Пресвятої Богородиці. Як святкували свята, як колядували, допомагали один одному.

Напевне, ці молитви і врятували нас від страшного лиха, від ще гіршої недолі — каторги і вивозу в холодні сніги Сибіру.

Надсяння

Надсяння моє! Мій рідний куточок,
Частина великого краю,
Я пам’ять про тебе, про рідне село
У серці навік зберігаю.
Надсяння моє — то квітучі сади,
То Сяну співучії води
І ті верболози, зелені луги,
Й дівчата прекрасної вроди.
Коли я приїду до тебе,
Надсяння моє дороге,
Із Сяну води я нап’юся
Й згадаю дитинство своє.
Усі стежечки і біленькі хатинки,
І більші щасливі дороги,
Якими у церкву, у школу ходили
Батьківські й мої малі ноги.
Я голову низько схиляю,
В молитві стаю на коліна,
Бо тут починається княжа,
Квітуча моя Україна.
Я вірю, Надсяння, що твої онуки
Піднімуть наш стяг до висот,
І буде щаслива моя Україна,
І житиме вічно вкраїнський народ.

Джерело:
Межовий край у вогні: Польс.-укр. взаємини у 1944-1947 рр. / Й. Свинко, Б. Лановик. — Т.: Воля, 2004. — 340 c. — 104–111.

Василик Павло,
1927 р. н., с. Бариш

Вдерлося у село військо. «Виїзд! Виїзд!» Плач, крики, лайка. За дві години виїхала з села довга сумна цалка. На фірах — | маленькі діти, борошно, сухарі, одяг. З боку фір — люди. За фірами йшли прив’язані корови. Ця скорботна, ніби похоронна валка від якої лунали іржання коней, мукання корів, плач жінок і дітей, доїхала до Нижанкович то за 14 кілометрів від нашої Бориславки. Там ми порозбирали вози і завантажили їх разом з кіньми і худобою в поїзд. Посідали і ми. Поїзд рушив.

Їхали ми у Тернопільську область майже два місяці. То навіть не триста кілометрів дороги. Поїзд надовго зупинявся в тупиках. Їли, хто що мав із своїх запасів, що швидко зменшувалися. Варити не мали можливості. Ще добре, що на кожній станції можна було набрати окропу. Нас не супроводжувала ні міліція, ні військо, але втікати ми не могли, бо не мали документів. В наших номерах лише був зазначений пункт призначення — село Джурин Чортківського району на Тернопільщині. Ми приїхали туди в листопаді. На станції отримали направлення у село Бариш Бучацького району. Порозселяли нас по хатах, де раніше жили уже виселені поляки.

То були напівруїни. Повалені печі, поламані вікна, двері, навіть не біля кожної хати був хлів. На початку було дуже важко. Ми ходили в поле дожинати кукурудзу, яка залишалася без господарів. Треба ж було годувати чимось коні й корову. Борошно зразу ще було своє. На останні гроші купили трохи картоплі, якось перезимували. Навесні дали землю. Допомагали нам стати на ноги ті люди, які були національно свідомі. Та багато селян ставилися до нас із презирством, ніби ми залишили свій край по добрій волі. У Бариші нас була половина Бориславки. Друга половина була у Рудківському районі. Люди переписувались, відвідували одні одних. Але було гірко, бо за багато поколінь звикли жити разом.

Так, людські долі, долі цілих народів інколи бувають непередбачуваними, особливо, в час великих історичних перемін. І так хочеться багато чого назавжди викинути з пам’яті, але людська пам’ять невмолима, бо це є правда, це є наша історія. Вона повинна застерігати нас, щоб не повторювалося щось подібне.

Джерело:
Межовий край у вогні: Польс.-укр. взаємини у 1944-1947 рр. / Й. Свинко, Б. Лановик. — Т.: Воля, 2004. — 340 c. — 111–112.

Начайська (Крупа) Стефанія-Наталія,
1923 р. н., м. Ланівці

Наше село Бушковичі Перемишльського повіту було передмістям Перемишля. Жили українці, були мішані родини, працювали, дружили, мирилися, ніяких сварок не було. Спокій був і навіть у тривожні роки війни 1939-1945 рр. Спокійно було, доки не встановили новий кордон. Прийшли руські війська — почалася колотнеча між поляками і українцями. Перша трагедія була в Мавковичах. В останній тиждень перед Великоднем, на поклонну середу, польські загони із с. Орли напали на село, запалили хлів, комору, почали грабунок — різали, вбивали, грабували.

На другий день ми пішли в Мавковичі. По хатах — самі трупи. В одному домі — п’ятеро чоловік лежало на підлозі і маленька донька в ногах мами. А чоловік тієї жінки якраз з фронту поранений приїхав. Коли добрався додому — божеволів — троє дітей, мати і дружина вбиті. Всього знищили 186 чоловік. Серед них і труп жінки священика — їй навіть повідрізали груди.

А після Мавковичів були інші села. Розповідали, що біля Ярослава вирізали багато людей, а в школі малих дітей об мури били. Двох хлопчиків, що тримали портрет Шевченка, замордували, а Шевченку очі викололи.

Вдома вже ніхто не ночував. Робили криївки, возили ґрунт тачками аж під лози на березі Сяну. Щойно починався напад — дзвонили дзвони. Нападали зі сторони Перемишля.

Так тривало, поки не вибралися з села. Вивозили майно до станції спочатку ті, хто мав коні, потім іншим допомагали. Навіть вікна, двері подвійні забирали. Тато забрав і вугілля. На полі залишався урожай. Картоплі не викопали. Вибралися з села в серпні і сиділи на станції до листопада, бо не було вагонів.

Отак і жили. Інколи навідувалися в село, щоб дещо взяти. Воно стояло пусткою. Одиниці вернулися. Старший брат нашого тата теж залишився (друга його жінка була полькою), але не на своїй хаті, бо боявся нападів. Свою кам’яницю залишив, і в неї поселився поляк з родиною, вони переїхали з України.

Прийшли вагони. Ремонтували їх, вантажили. На п’ять родин — три вагони. В одному — коні, вся худоба, корми, в другому — зерно, меблі, в третьому — люди. Супроводжували нас руські солдати — і на станції, і в дорозі, їхали недовго — кілька днів, і в Джурині нас скинули. Злодії крали сіно, корми.

Неможливо було терпіти ті умови. В мене спухли руки, ноги, щось повисипало — то ж стільки часу не вмивалися. А Михайла Рогівського нужда заїла — помер у Джурині, там і поховали.

Тато поїхав шукати вільну хату. Дехто з нашої родини залишився у Львові, інші в Ходорові, в Збаражі. Одна знайома, яка працювала вчителькою в Бучачі, передала: «Їдьте в Бучацький район». Тато поїхав у с. Жнибороди, побачив, що там є паша для худоби, дрова, вирішив їхати.

Хати в селі були без вікон, без дверей. Залишилися в ньому лиш кілька родин — Мохнаті, Болічуки, Вавронячка.

Дуже важко приживалися на новому місці. Одного разу, коли була вдома сама, прийшли «нічні» і забрали мене. Куди ведуть — не знаю. Страх зібрав, молюся всю дорогу. А прийшли на збори. «Нічні» охороняли людей від грабіжників — «околотників», які часто прикривалися бандерівцями.

Дуже бідували, бо не мали, що їсти. Знайшла в куті старе стухле (ще польське) просо, мочила його, сушила, молола на жорнах. Богу дякувати, що ніхто не отруївся.

Пізно восени ходили по полях, визбирували картоплю, перекопували польські городи. Тато міняв вугілля — з Базару приїжджали ковалі і картоплі привезли. Зиму пережили. Навесні думали, що вродить ярина — посіяли ячмінь. Посіяли і кукурудзу, буряки, але того року нічого не вродило — один вівсюг. Хто мав коні — з лісу возив дрова, міняв на базарі. Наш тато зі старих кіс робив ножі, мама в Золотому Потоці продавала посуд, який привезли з дому, щоб купити трохи зерна.

Наші хати в Бушковичах були дерев’яні, мальовані, кам’яниці, а ці — глиняні. Дуже набідувалися, гірко наробилися. І все життя згадуємо свою батьківщину, рідну землю, де залишили наших рідних, де ще родять наші дерева, стоять наші хати, наша хата-читальня, в якій так багато святкували, співали, раділи. Пам’ятаю і люблю досі свої Бушковичі.

Джерело:
Межовий край у вогні: Польс.-укр. взаємини у 1944-1947 рр. / Й. Свинко, Б. Лановик. — Т.: Воля, 2004. — 340 c. — 230–231.

Межовий край у вогні: Польс.-укр. взаємини у 1944-1947 рр. / Й. Свинко, Б. Лановик. — Т.: Воля, 2004. — 340 c.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.
* Збережено стиль і правопис видання.

[Інф.: 12.01.2015. Оновл.: 12.01.2015]